Василь Куйбіда. ПОЗИТИВНІ ІНТЕНЦІЇ І ХИБНІ ІНСТРУМЕНТИ ТА ЦІЛІ СТРАТЕГІЇ АРСЕНА АВАКОВА

 

Василь Куйбіда. ПОЗИТИВНІ ІНТЕНЦІЇ І ХИБНІ ІНСТРУМЕНТИ ТА ЦІЛІ СТРАТЕГІЇ АРСЕНА АВАКОВА




 

Василь Куйбіда,

професор, доктор державного управління

 

Позитивні інтенції і хибні інструменти та цілі стратегії

Арсена Авакова  

 

Починаючи з весни цього року, міністр внутрішніх справ Арсен Аваков, поза сумнівом, один із найвпливовіших людей в діючій системі влади, висловив низку ідей як щодо майбутньої реінтеграції тимчасово окупованих українських територій Росією, так і напрямків можливого реформування політичної системи України.

Арсен Борисович знана фігура на українському політичному олімпі і особливих представлень не потребує. Варто лише наголосити, що йому властиві такі позитивні риси характеру як прагматичність і рішучість. Саме ці якості перетворюють його в одного із лідерів не лише Народного Фронту, але й нинішньої партії влади загалом. Він належить до того типу особистостей, що здатні не лише формувати політичні тренди, але й домагатися їхньої реалізації.

 

Чи реалістичний "механізм малих кроків»?

  

7 червня 2018 року Арсен Аваков презентував «Стратегію деокупації і реінтеграції окупованих територій Донбасу на основі Механізму малих кроків» («Новое время». –  https://nv.ua/ukr/ukraine/politics/avakov-predstaviv-plan-povernennja-donbasu-usi-detali-2474971.html).

У стратегії постулюються дві ключові ідеї: перша, що операція із деокупації  Донбасу має бути поліцейською, а не військовою, і, друга, її необхідно проводити поетапно у вигляді «механізму малих кроків». Тобто реінтеграція має відбуватися не одразу на всій окупованій території, а спочатку в одному окремо взятому районі, наприклад Горлівці, а згодом наступному і т.д. На думку автора, креативним моментом у такій формі реінтеграції буде те, що натхненні локальним успіхом в одному районі українські поліцейські разом із місцевим населенням семимильними кроками рухатимуться далі по всій «землі донецькій», повертаючи її до дому.

 

У такому підході, як в дзеркалі класичного силогізму, відображається як помилкові засновки виразно і неухильно формують хибний висновок.

Уже в першому засновку автор відштовхується не від реальної ситуації,  –в усій її цілісній складності, а від імовірності, банального припущення, що «пси путінського режиму в будь-який момент можуть піти вперед. Ми маємо надію і шанси, що ми повернемо свої окуповані території.» (Новое время. – 10.06. 2018. – https://nv.ua/ukr/ukraine/politics/avakov-i-stratehija-malikh-krokiv-chomu-povernennja-donbasu-nemozhlive-bez-krovi-2475045.html).


Вперед, це очевидно назад в Росію. Але якщо вони підуть добровільно геть в Росію, то чому необхідно буде проводити деокупацію в окремому районі, а не на усій окупованій території? Невже автор проекту дійсно вважає, що так звані ДНР і ЛНР без російської допомоги довго протримаються?

 

Навіть для уважного читача, не кажучи вже про прискіпливого аналітика, очевидно, що цей концепт довільно скомпонований. Передусім у тому, що з конкретного політичного явища – міждержавного гібридного конфлікту еліміновано головного її учасника – Російську Федерацію. Головного агресора, що прихований за усіма сепаратистськими образами та діями, і без згоди якого ніяка поліцейська (не воєнна) реінтеграція в принципі сьогодні неможлива.

 

Якщо ж резонно допустити, що внаслідок міжнародного політичного та економічного тиску Кремль таки погодиться на безрозмінне повернення Україні частини окупованих територій Донецької та Луганської областей, то знову ж постає логічне питання: для чого йому це робити поетапно?

Більше того, нинішній кремлівській владі це вкрай невигідно. Бо вона теж існує не в якомусь абстрактному середовищі, – де що хочеш, те і робиш, а в конкретному, хоч і авторитарно контрольованому політичному просторі; у просторі, де існують не лише кволі демократичні сили, а й залягають потужні шовіністичні пласти. Однозначно, що повернення окупованих районів Донбасу Україні породить у них негативну реакцію. Наголосимо, що реалізація поетапного плану реінтеграції це по суті десятикратне повторення негативу щодо подібної політики російської влади. Для чого Кремлеві такий головний біль? Безсумнівно, що він не стане сам проти себе працювати. Якщо буде прийняте політичне рішення про повернення Донбасу, то воно буде реалізоване одноразово. Така методологія реалізації затратних проектів не локалізує зовсім проблему, але перешкодить виникненню так званого мультиплікаційного ефекту зростання негативу.

 

Дивно, що автори «Стратегії деокупації і реінтеграції окупованих територій Донбасу» не помітили надуманості «механізму малих кроків», а може помітили, але якась замовчана необхідність примусила це зробити?

Якщо ж це так, тоді ключем до розкриття цього дивного, на перший погляд, способу маскування справжніх цілей може стати висловлювання Бісмарка, що люди «ніколи стільки не брешуть, як в час війни, після полювання і перед виборами». – https://uk.wikiquote.org/wiki/%D0%9E%D1%82%D1%82%D0%BE_%D1%84%D0%BE%D0%BD_%D0%91%D1%96%D1%81%D0%BC%D0%B0%D1%80%D0%BA

 

Корпоративний егоїзм проти національного інтересу

 

Грубою помилкою буде сьогодні розглядати внутрішньополітичні процеси в Україні у відриві від регіональних або й глобальних. Українці ведуть  виснажливу оборонну війну проти русского агресора. Особливістю цієї війни є її гібридний характер, тобто Російська Федерація поєднує як пряму воєнну агресію із захопленням наших територій, так і замасковане проникнення у різні форми державної влади за допомогою п’ятої колони.

 

Тому головним завданням українського  народу є ліквідація залежності від русскості у всіх її формах.

Відштовхуючись від цієї політичної аксіоми, давайте подивимось як ключові українські політики враховують ці, кажучи мовою геополітики, життєві інтереси української нації в контексті наступних президентських і парламентських виборів.

 

Юлія Тимошенко – один із найрейтинговіших кандидатів у президенти, проголосила нове стратегічне бачення напрямків трансформації існуючої політичної системи. На її думку, більшість з найуспішніших країн світу є державами парламентського типу, а найбідніші – президентського. Саме тому вона пропонує перетворити Україну в державу з парламентською формою правління канцлерського типу (Про головне. – http://progolovne.ck.ua/yuliya-tymoshenko-ukrajina-maje-buty-parlamentskoyu-respublikoyu-kantslerskoho-typu/).


В унісон їй подібне майбутнє для усіх нас маніфестує і Арсен Аваков: «Я висловлюю свою позицію президенту і ви знаєте позицію Народного фронту, ми вважаємо, що необхідно ввести зміни до Конституції, потрібно ввести зміни до виборчого закону – зробити Україну повноцінною парламентською республікою, де президент - візіонер і супервайзер» (Петр Шуклинов. Интервью с главой МВД Украины Арсеном Аваковым. – http://project.liga.net/projects/avakov/).


Звісно, посилатись на успішні демократичні країни і не враховувати США та Францію, виглядає дещо комічним, але чого не скажеш заради підсилення власних ідей. Щоб не уподібнитися до такого типу аргументації, скажемо декілька слів про Німеччину. Безсумнівно, успішну європейську країну з парламентською формою управління канцлерського типу.  Але ані Німеччина, ані низка інших невеликих країн Європи не визначають сьогодні напрямків світового розвитку. Такими системоутворюючими центрами є США і Китай. І виглядає зовсім не випадково, а закономірно, що саме вони одночасно  є країнами із  максимально централізованими політичними системами. Бо де глобальна влада, там і гроші. Де гроші, там і глобальна влада. Це своєрідні дихотомічні зв’язки, що ув’язнюють в одне ціле конкретні напрямки розвитку світової системи.

 

Щодо причин успіхів Німеччини, то висока динаміка її розвитку пов’язана не стільки із сьогоднішньою парламентською політичною системою, як із цивілізаційним спадком – економічним, культурним, політичним. Спадком, в основі якого лежить традиція колишньої великої світової потуги. І можна передбачити, якщо Німеччина зуміє зберегти темпи економічного зростання, то вона згодом вийде з під пост-окупаційного впливу США, і це автоматично перетворить її в реального геополітичного суб’єкта та детермінує необхідність централізації політичної системи (звісно, в межах демократії). Цих змін вимагатиме сувора реальність: необхідність оперативно організовувати внутрішньополітичні «відповіді» на різноманітні зовнішньополітичні «виклики».

 

У конкретних українських реаліях трансформація державних форм управління в парламентську республіку в рази зменшить її життєздатність. Перманентний міжпартійний «договірняк» про поділ влади і ресурсів між олігархічними групами стане основним принципом внутрішньополітичної стратегії. До того ж, необхідно зауважити, що вперше після Майдану прямими і рівноправними учасниками цих домовленостей стануть проросійські сили, – зовсім невипадково Вадим Рабінович запропонував Віктору Медведчуку йти в парламент з його партією. Для агентів Кремля, – з їх вмінням купувати продажних політиків і за їхньою допомогою впливати на формування державної політики, – ВРУ перетвориться із законодавчого органу в штаб по ліквідації української державності.

 

Вдивляючись у вибудовування політичного союзу  «Опозиційного блоку», партії «За життя» чи, скажімо, «Батьківщини» не дивуєшся такій конфігурації. Тут все очевидно і логічно, як співав Висоцький: «за ней тянулся длинный след, всех предыдущих связей», і від цієї реальності нікуди не втечеш.  Але, коли вперше зустрічаєш в цій проросійській компанії «Народний Фронт» і Арсена Авакова, – дивуєшся. Занадто різні ідеологічні сили  представляють вони.

 

Тоді постає питання: чому вони обирають спільну ціль? І фактично вибудовують єдиний передвиборчий мейнстрим (mainstream – основний потік).

«Є два важелі, якими управляється поведінка людей – казав свого часу Наполеон – це страх і особистий інтерес». Розуміння обмеженості власних політичних перспектив у боротьбі за повноту влади і страх опинитися поза владою взагалі підштовхують керівників «Народного Фронту» до вкрай егоїстичного вибору: краще з рештою хробаків борсатись в гнойовику, ніж віддати владу іншому, – навіть світоглядно близькому тобі. Національний інтерес потопає за обрієм всепоглинаючого моря корисливого егоїзму та страху опинитися поза політичною системою, втратити основний ресурс виживання.

 

Si vis pacem, para bellum

 

Хочеш миру – готуйся до війни! – Проголошує латинський афоризм мудрість, перевірену тисячолітнім досвідом міждержавного існування. На жаль, сьогодні вона знову актуалізується. І це та об’єктивна реальність, та точка відліку, яка була проігнорована нашими опонентами в їхніх концептуальних плануваннях дій.

 

І так думає багато незашорених мислителів, пошлюсь на міркування лише двох абсолютно неподібних один на одного особистостей: керуючого директора Jigsaw (колишня назва - Google Ideas) Скотта Карпентера і славної пам’яті Левка Лук’яненка.

Скотт Карпентер, відповідаючи на запитання про причини кризи сучасного світового порядку, зауважує, що міжнародна система ніколи в історії не була настільки стабільною, наскільки про неї думали.  Післявоєнний світовий порядок, заснований на нормах міжнародного права, поступово відживає своє, а через конфлікт викристалізовується новий.

 

Далі він називає три фундаментальні причини, що породжують нестабільність. Перша, інформаційно-технологічна революція, яка змінює усе: політику, культуру, медицину, фінансовий сектор тощо. А стосовно того, що ще має наступити, зараз відбувається ніби відплив перед ударною хвилею штучного інтелекту.

 

Друга, наростаюча нерівномірність розвитку. Усі форми нерівності зростатимуть. Усі існуючі диспропорції в результаті посиляться, детермінуючи зростаючий тиск на суспільства і союзницькі відносини між державами, які будуть намагатися вирішувати проблеми, пов'язані з шаленим темпом змін за рахунок одна одної. Особливо непереливки буде націям із слабкими політичними системами.

Третя, породжується непередбачуваністю політики найбільшої світової наддержави (США), і це може посили світову нестабільність експоненціально.

 

Підсумовуючи, Скотт Карпентер робить важливий висновок: «Ми живемо в передвоєнний період, коли взаємодія описаних вище сил збільшує ймовірність виникнення «чорних лебедів», описаних Нассімом Талебом: їхню появу неможливо передбачити, але пов'язані з ними ризики збитків для нестійких систем колосальні. Єдине рішення - зменшити вразливість, але часу мало - і стає все менше» (Скотт Карпентер, управляющий директор Jigsaw (прежнее название – Google Ideas). Интервью//Быстро текущий момент: Природа миропорядка и кризиса глазами ведущих мировых ученых-международников.Россия в глобальной политике. – №4, 2018 г.: http://www.globalaffairs.ru/number/Bystro-tekuschii-moment-19657)

 

Левко Лукяненко, ніби доповнюючи думки Карпентера, вказує, що джерелом нестабільності в центрі Євразії є імперська Росія. І цю проблему вирішити можна лише через світові зусилля по дезінтеграції Росії. Перша стадія дезінтеграції імперії (СРСР) – на його думку – відбулася 1991 році. Збройним наступом РФ проти України Росія об´єктивно почала процес підготовки до другої фази дезінтеграції. Розвалиться РФ – на його думку – з тої ж причини що й 1991 року – з економічної неспроможності продовжувати загарбницьку політику.

 

(Левко Лук’яненко. Військова агресія Російської Федерації проти України як загроза миру у світі: Миротворчі місії ООН. Погляд з України. – ВО УГС: https://www.facebook.com/UHS.1988/posts/1827207590679937?__tn__=K-R)

Тому, якщо мислити в межах реальної політики, то нам сьогодні потрібно не забивати баки людям вигаданими перспективами швидкого звільнення Донбасу, а готуватись до повномасштабного воєнного конфлікту з нашим історичним ворогом. Готуватись до тривалої і виснажливої боротьби за своє національне існування.

 

І, закономірно, чим успішніша буде наша підготовка до повномасштабної війни, тим більше шансів, що її вдасться уникнути. Тим швидше вдасться наблизити мирну дезінтеграцію Російської Федерації і провести поліційну операцію з деокупації і реінтеграції Донбасу і Криму.

 


 



Создан 09 янв 2019