Василь Куйбіда. УРОКИ УНР І СЬОГОДНІШНІ ЗАВДАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ДЕМОКРАТІЇ

 

Василь Куйбіда. УРОКИ УНР І СЬОГОДНІШНІ ЗАВДАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ДЕМОКРАТІЇ




 

 

Василь Куйбіда,

голова НРУ 

Уроки УНР і сьогоднішні завдання

національної демократії

 

        Дев’ятдесят п’ять років від вікопомного Акту Злуки Української Народної Республіки (УНР) і Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) - час більш ніж достатній для зваженої оцінки доленосної події в національній історії. Проте нині йдеться не лише про їх оцінку,  а й про висновки, які маємо з них  зробити, тим паче, що сьогодні ми зіткнулися із небезпекою розколу України антиукраїнськими силами.

       Акт Злуки не був, як тоді казали, «сфіналізований». Аналізуючи причини не доведення його до логічного завершення, наші політики й вчені насамперед називають зовнішні чинники. Не будемо відкидати їх, але водночас наголосимо, що на нашу думку, основні причини –  причини внутрішні. І вони дуже близькі до причин, які визначають нинішній перебіг політичних подій.

       По-перше, тодішні політики покладали надмірні надії на зовнішні сили. Соціалістичні лідери революційної України сподівалися на добру волю сусідів, особливо Росії, недооцінюючи того, що російський імперіалізм може проявлятися не лише в царській формі. Хтось сподівався на підтримку Антанти чи на союз з Польщею. Те саме спостерігаємо і нині. Лідери парламентських опозиційних фракцій покладають найбільше надій на санкції Європейського Союзу і Сполучених Штатів Америки, забуваючи, що ті мають свої інтереси, які можуть не збігатися з нашими національними інтересами. Невже нас не навчив досвід минулого і ми забули, що після розпаду Російської імперії західні держави не стали на захист українського народу, не захистили українців Галичини й Закарпаття, хоч окупаційна влада Польщі й Чехословаччини відмовилася виконувати свої міжнародні зобов’язання щодо надання автономії українській Галичині й Закарпаттю. Ще більше вражає те, що після Великого Голодомору 1932-1933 рр. уряд США встановив дипломатичні відносини з більшовицькою Москвою, а Ліга Націй прийняла «імперію зла і брехні» до цієї міжнародної організації. Чи не час зрозуміти, що майбутнє України залежить від сили українського народу, його позиції та чітких орієнтирів, а не безпорадних паліативів?

       По-друге, наші національно-визвольні змагання 1917-1921 років згубив надмірний романтизм. Велемовні універсали Центральної Ради не могли у ті часи творити держави, як сьогодні це не роблять декларативні заяви реєстрових опозиціонерів на Майдані. Таку задавнену недугу бачимо в навіть у проголошеному Маніфесті Всеукраїнського об’єднання «Майдан». Треба визнати, що лідери парламентських опозиційних сил прогавили апогей національного протесту 1 грудня. Саме тоді влада перебувала в агонії. Були всі умови для того, щоб створити Уряд народної довіри і звернутися за визнанням до західних держав. Противники таких рішучих дій посилаються на те, що західні держави визнають Януковича легітимним президентом. Насправді він втратив легітимність після того, коли в неконституційний спосіб повернув дію Конституції України 1996 року і фактично узурпував повноваження, на які не мав права. Інакше кажучи, гарант Конституції сам грубо порушив Основний Закон держави. Зрештою, ми знаємо, що цивілізований світ визнав сирійську опозицію при чинному президенту держави.

       По-третє, поразка  національно-визвольних змагань 1917-1921 років зумовлена назадницькою політикою керівників Центральної Ради. Мусимо констатувати, що не вони вели збурені маси, а намагалися сподобатися їм, висуваючи необґрунтовані соціалістичні гасла. Чи не так діють лідери парламентських опозиційних партій сьогодні? Вони все підпорядковали одному – перемозі на президентських виборах 2015 року. Про більше не йдеться, хоч так діяти ніхто не має права в нинішніх умовах. Уявімо собі, що окупаційна бандоолігархія погодилася на дочасні парламентські й президентські вибори і спробуймо спрогнозувати їх результати? Хіба не маємо прикладу з виборами в п’ятьох так званих проблемних округах у чотирьох з яких попри активізацію Майдану опозиційні партії програли вибори. Як влада забезпечує потрібний результат  було видно 16 січня, коли без дотримання процедури голосування і підрахунку голосів якісь побажання окупаційної адміністрації було оголошено законами. Очевидно, що у такий спосіб вони збираються проводити і вибори Президента України: проголосити результат без підрахунків і спецпідрозділами кримінальних елементів захистити свій вибір від українського народу. Отож необхідно зрозуміти, що при фактичній монополії бандоолігархії  вибори будуть без вибору.

Де вихід?  Опозиція має діяти в рамках закону, спираючись на засадниче положення чинної Конституції, відповідно до якого влада в державі належить народові. Отож він має створити альтернативні органи влади на місцях і в центрі.

       На Майдані заявляє про себе активна частина протестувальників. Вона не задоволена пасивністю лідерів опозиції, прагне дій, бо стояння нічого не дає, а становище в Україні веде до катастрофи. Мусимо визнати рацію  нашому відомому вченому Володимирові Панченку, який передає тривогу: «Відчуття таке, що летимо в прірву. І я маю на увазі не самі лишень утаємничені угоди Януковича й Путіна, а й стрімке збільшення ознак тупої диктатури в Україні. Влада, перейнята жадобою збагачення і страхами втратити все, чує тільки себе. Гальма полетіли, і ось ця її засліпленість украй небезпечна: ми можемо загубити не тільки здобутки демократії, а й саму державність. Запобігти лихові можна лише силою громадянського опору».

         Треба зважити дві обставини. Перша обставина пов’язана з  агонією нинішньої бандоолігархії. Відчуваючи свою неодмінну приреченість вона зі шкури лізе, щоб ще якийсь час утриматися при кермі. На це спрямовані так звані «закони» 16 січня, підписані президентом, хоч гарант Конституції України не мав права ставити свій підпис на фальсифікаті сфабрикованому з грубим порушенням не лише чинного Регламенту Верховної Ради, а й Конституції України. Друга обставина зумовлена незадоволенням діями лідерів парламентської опозиції, яка не проявляє рішучості, втрачаючи свій вплив серед активної частини Майдану. Нині долю майбутнього держави може вирішити один день, але лише тоді, коли антиурядові сили діятимуть злагоджено, не протиставляючи групові  чи партійні інтереси інтересам нації.   

        Революційні події в Україні вимагають належної реакції політиків. Відповідальність національного політика посилюється, оскільки йдеться про цивілізаційний вибір нашого народу. У таких умовах намагання підпорядкувати діяльність Майдану майбутнім президентським виборам 2015 року не можна визнати правильним. Наш Майдан – це  не просто протест української людності проти політики окупаційної влади, яка фактично поховала  очікуване підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом. Це – повернення до традицій української самоорганізації, суттю якої є контроль влади і народження нових сенсів життєдіяльності громади, а значить нових рухів, партій , громадських організацій і т.д. Тому майдан не може контролюватися однією чи кількома партіями, які завтра можуть стати владою.

        Народ вийшов на столичний Майдан, щоб захистити цивілізаційну орієнтацію нації на противагу євразійським планам окупаційної адміністрації, яка два місяці підтвердила свою васальність імперсько-чекістському режиму в колишньої метрополії. Не треба тішитися тим, що уряд не погодився на членство в Митному Союзі, адже відомо, що цій наддержавній організації залишилося існувати менше року. З 1 січня 2015 року Москва має намір запустити проект Євразійського Союзу, який протилежний Європейському Союзові. Про одночасне членство в цих двох формуваннях не може бути мови, адже вони ґрунтуються на протилежних засадах. В Євразійському Союзі діє верховенство права, якому в євразійсько-російській цивілізації протистоїть державне право, що спирається на грубу силу. Так звані «закони» 16 січня засвідчують, що окупаційна адміністрація відверто ігнорує засади західної (європейської) цивілізації.

       На цьому тлі виглядають дивними галасливі заявами лідерів опозиційних парламентських партій, які обіцяли протидіяти  підписанню  президентом антиконституційних актів 16 січня шляхом звернення до … нього ж, до того від кого напередодні вимагали відставки і кого називали узурпатором.

         Якщо ми не зрозуміємо, що вся ця прогнила окупаційна корумпована бандоолігархія є одним великим злом, то знецінимо енергію народу, який вийшов на Майдан, підмінимо стратегію створення європейської держави українського народу задоволенню тактичних завдань, які приречені на невдачу із самого початку.

       На наш погляд, дуже дивне домагання повернутися до Конституції 2004 року. Таке повернення в минуле нічого не дасть. Україна перебуває в перехідному періоді. Як підтверджує практика інших держав, які розв’язували аналогічні завдання, у такий час потрібна сильна влада глави держави. Не варто зводити все до особистостей. Треба визнати, що повторний перехід до парламентсько-президентської форми правління не дасть змоги розв’язувати завдання національного державотворення, лише розбалансовуватиме систему державного управління, як було упродовж усієї помаранчевої каденції. Нині парламентаризм в Україні скомпрометований.   Отож, переміщення повноважень до парламентської зали не відповідає національним інтересам. Воно вигідне бандоолігархам, які створюватимуть у парламенті свої групи впливу, щоб розподіляти чи перерозподіляти ресурси так само, як діє нині сьогоднішня окупаційна влада.

       У нинішніх умовах парламентська форма правління лише ослаблюватиме національну еліту, стимулюючи міжпартійну боротьбу. Справа не в тому, що президентсько-парламентська форма правління створює передумови для узурпації влади, адже цьому можна протистояти при чіткому дотриманні конституційної норми про поділ і рівновагу законодавчої, виконавчої, судової і самоврядної влади.    

      Майдан лише тоді матиме успіх, коли будуть чітко сформульована стратегічна мета, а вона передбачає перетворення України в сильну національну державу, яка буде лідером Центрально-Східнлї Європи. Така мета ставить відповідні завдання перед національно-демократичними силами, які останнім часом усунені з політичної арени, хоч саме вони, об’єднані Народним Рухом України, на межі вісімдесятих-дев’ятдесятих років  привели український народ до відновння незалежності.

        Проте національно-демократична революція не була доведена до кінця. Цілком зрозуміло, що нинішні опозиційні парламентські сили акцентують насамперед на ліберальних й соціальних проблемах, приглушуючи розв’язання проблем національного державотворення. Чи не в цьому причина кризи самого Майдану? Отож, завдання національно-демократичних сил сьогодні перетворити нинішній всенародний протест у національно-демократичну революцію, яка забезпечить перезаснування  України, в якій сьогодні владу захопила окупаційна бандоолігархія, на державу української політичної нації, в якій кожному громадянинові буде забезпечено його права і пошановано гідність.

        Національно-демократична революція припинить протистояння на міжрегіональному рівні, яке провокує антиукраїнська окупаційна влада. Ми – єдиний український народ, від Тиси до Дінця, від Полісся до Чорного моря. Ми – великий народ, який не дозволить, щоб чужинці топтали нашу душу. Ми – європейський народ, який не визнає ординських порядків, що нав’язують нам пахолки московського імперсько-чекістського пантократора.    

Про якісь «круглі столи» чи інші форми перемовин з бандитською клікою не може бути мови. Cідати за стіл переговорів з бандитами-окупантами ганебно і принизливо для українців як великої європейської нації. Її треба усунути на основі чинної  Конституції, яка утвердила, що тільки народ має всю повноту влади. Водночас ми вже сьогодні маємо готувати матеріали до  Міжнародного Суду  над узурпаторами державної влади за їхні злочини проти людяності, а також повернення всього майна і цінностей нашого народу, які безпідставно захопила постсовєтська Російська Федерація.

Нині ми розуміємо, що час розкидати каміння минув. Антиукраїнські сили і в державі і поза нею намагаються розколоти Україну і цю небезпеку  ми не маємо права нехтувати! Національно-демократичні сили не протиставляють себе іншим протестним силам, які борються проти окупаційної влади. Ми чітко формулюємо свою мету, яка передбачає, що на першому місці мають стояти   не інтереси партійні чи групові, а інтереси України. Єднаймося в ім’я побудови України як європейської держави!

16.01.2014

 



Создан 10 фев 2014